The Bitter Smell of a Father
SERHIY OSOKA
translated by HANNA LELIV


When the alcohol is almost finished and the glass stands on the table, dismal and nervous, like a sprain in the dark, a window with heavy brown curtains appears before my eyes, as usual on a chilly evening. The balcony door emerges from the darkness, half-open, letting in cement dust and smells from the yard—of a twisted swing, of frozen winter sand. Inside the room, these smells break down, crack, become heavy and dangerous just like my inability to get away from here—ever, even for a moment—and take a deep breath. I am destined to stand here, leaning against the doorframe, softly scratching the paint off the door and driving it under my nails. I stand to attention and listen to his voice which no longer reaches my ears, settling down under my skin. It no longer makes my heart pound or my eyes look down, only my arms sometimes shake nervously and my legs become heavy as if packed with straw. All the doors behind me are closed—only thin, scared breaths from the hallway remind me that life exists outside this room. But it’s not easy to open the door. Before doing so, I have to hear him out, take all his needles from under my skin, all the vomit, all the miasma he stuffs into the fragile éclair of my body every evening, like a skilled pastry chef. I can only shift from foot to foot, so he wouldn’t notice, move my toes in my socks, and try not to yawn. He would finally let me go when the voices from the yard fall silent, when the TV falls silent, when he himself grows tired of his voice—then I will be able to lock myself inside my room and, until midnight, use an imaginary knife to scratch off everything he plastered onto my skin.

My hatred for him has long been secret, but it’s been there since the very beginning, since that day when I first saw his gray herringbone coat, his black sweater, his unnaturally shiny boots. His eyes, framed with the black circles from drinking binges, were hard on everyone—they pierced you right away. His fingers, used to seizing and strangling anything that resists his hold—a fish, a job or a woman’s breast—always left blue marks. His numerous notepads, his magazines clipped together, newspaper clippings, photo albums, and postcards with planes and tanks stacked neatly in the drawers, edge to edge, bore danger. His shiny leather belts hanging in the wardrobe door wriggled like snakes promising to strike up an acquaintance shortly. Nothing could beat so casually and nonchalantly as they did once coiled tightly around his hand. At first, some brakes squealed inside of me in the middle of this, something fell on a hard and cold surface, but, with time, the indifference and the rot of his black belts came to possess me. I felt a forked, leather tongue burning my skin, but not a single nerve moved or trembled inside of me, only sporadic nervous flashes pulled me from time to time like a fish on a hook.  

I was often visited by this particular fear. I would imagine how someone’s feet stamped behind our door at night, how our lock protested and buzzed, crushed by their hairy hands, until it finally would give in. How three or four strong robbers would stumble into the room where we were all sleeping. And while my temples grew cold from a snail-like sweat, while my hands clutched the blanket until they turned white, while some impenetrable dam blocked the scream in my throat, the robbers would kill, blow-by-blow, my mother, and sister, and him. My sister might slip away somewhere. But me—unlikely. I sleep in the corner, next to the balcony door. I would be hearing their snigger, their deep-chested barks, waiting for my turn. They would take their time. Disgustedly stepping over the pearly red streams, they would throw blankets on the faces to stifle the groans. Finally, one of them would slowly come to me, grab my hair, press me against the pillow, and slash my stiff throat. I would wriggle just as they did, catching glimpses of the ceiling, the shelves, and the lamp amid bright sparks, I would rattle and try to breathe, covered in hot, sticky blood from head to toe. But until the moment I fell silent, until the moment I fell asleep, I would get to see that his ugly feet with the islands of hair on his toes and jagged toenails would have already stopped jerking, would have already grown quiet. This would be the best thing I would ever see before I die. 

He got on well with my mother. She liked how he woke up in the morning and shuffled on his crooked cavalry legs to the kitchen to make coffee for her. She must have liked how he fixed her with his eyes, how he grabbed her in the dark corridor, leaning against her with his whole body. She liked how the bathroom towel smelled of his shaving lotion. His shabby house slippers and worn-out underwear. The poems he copied from somewhere and the photos of him as an officer. She put his pants on the ironing board in a carefree, dreamy manner like a bride puts on her bridal veil. But I never touched his things. If I had to wash his plate, I would put it under the tap first. I never read the newspapers after him. The films he loved annoyed me. The tasks he gave me infuriated me, although I quickly learned to stifle my rage.  

Morning drill was the worst. He’d wake me up at six, I’d wash my face, go out into the corridor and squat, bend, and jump hundreds of times. He would stand beside me in his striped gown, make a wry face, and give commands. He’d pick on every inaccurate movement, pouting his lips in contempt. Words shot off out of his mouth like empty cans, straight into my face. He would stand over me, stinking unbearably of his lotion, he would threaten that we would go for a morning run up to the river and would swim together and I couldn’t imagine for my life how I would get into the water beside him. He would promise to set a PE exam for me every month and if I failed it, I would be up for “a boot camp.” And right when my skin was about to burst with rage, when my sharp trembling bones were about to pierce him, he would spit scornfully and blurt out: “Dismissed.” I would scramble to my feet and drag myself to the bathroom—to scrub off his drill. But it wouldn’t wash off easily and for another half a day I would move, filled with him to the brim, bubbling with rage.  

I was happy when I could run away to my grandma’s or stay overnight at a friend’s place. But I could only make it from time to time. Or rather, hardly ever and by chance. He did not let me dart away. When I came back from school, filled up already with bad feelings, he shouted me back into the room saying that I could change and have a meal, but in the evening he’d like to have a word with me. He couldn’t be bothered to start that conversation right away. He wanted me to wait, to relish the foretaste, to have all the time to imagine how the wardrobe door would creak, how the belt would wind around his hand. It was the innocent play in a house with only one master.

At times like these I wanted to disappear. And if not disappear, then at least occupy as little space in the world as possible. I fell on the couch and wrapped my arms around my knees. It could make myself smaller that way. I felt some relief, but not for too long. In late afternoon, he shouted for me again to come to the living room and gave me an earful because of poor grades he’d invented, because I didn’t know what I wanted to do with my life, because I made too much noise taking my shoes off in the hallway. I had nowhere to escape, I just felt like sliding down to the floor and drifting off.

He would never have broken me down completely, but for a dog. Her name was Tiapa. My parents had adopted her, but then she started to annoy them. They let her out for a walk by herself until she caught ringworm. There was no place in our house for ringworm. So when I came home from school they told me to take her to Bazylevska Hill, tie her to a tree with the leash and leave her there. I was unable to disobey. Or rather, I didn’t even dare to imagine that I could disobey.  

The leash was red. I remember it very well, down to the last detail—the length, the fabric, the shape of the buckle. The dog was miserable and unkempt, yet playful. She ran through spring puddles, wagging her tail. She had no way of knowing the mission I had been burdened with. It was too heavy. It weighed down on me—and I couldn’t stand it. I went into the bar nearby and asked for a bottle of beer. I said it was for my father. They gave me one. I dragged the dog through the streets with private houses standing here and there, through a little swamp, through a small valley, drinking straight from the bottle, spilling beer on my coat, coughing. I was hungry, as I hadn’t had lunch, and got drunk quickly. I did my best to chase the thoughts away, trying not to burst into tears. But the moment we stepped onto a bridge that crosses a small river with a hill in the distance, I fell down on the planks and bent down to the water. I still remember how green duckweed and dark grass touched my lips, how a broken vinyl record was floating on the water, how the water smelled of rot and mud. I have no memory of how I tied up the dog, though. I just remember running away from her yelps, and how the world was hanging over me, pressing me hard until I cracked in half. I have no memories of how I got home. The dog came back after an hour or so. They washed her, combed her out, rubbed her with ointment. As if nothing at all had happened.

I’ve been quiet and doomed ever since. He still wanted me to have a word with him sometime and whipped me, suggesting that I should pick the instrument of punishment myself. I half-heartedly pointed to one of the belts. But those belts had already withered. And the pain had withered, too. It no longer reached any part of me. I stood, half-bent, and smelled the lotion – it was the smell of a willow, of a freshly planed-off board with a tinge of—what was it—cognac? An Asian smell. Green. Now I can smell it whenever I want to. 

I have finally gotten rid of my father, or rather, my step-father. The day he got drunk and smashed a light-bulb against my mother’s face. I grabbed that red leash and whipped him straight from the shoulder. I knew he would hit me in return and expected this. A reek of alcohol from his mouth hit first, and then his fist flying into my face. A bruise and a scratch from his ring flamed on my cheek. I snickered, slammed the door, and ran to the village to find my granddad. 

In two days, his things stood behind the door, already packed. While he himself, humbled and crushed, sat on the sofa in my room for the last time. He put his red hands out to me, cried and begged for forgiveness. A heavy sheaf of sunlight was lying on his shoulder. Some hammers, pliers, and chisels were scattered around his feet. I couldn’t forgive him and I did not want to. I had nothing to do it with. So I wriggled out of his drunken sweaty embrace and left the room—carefully, as if walking across some bumps, trying not to step on the tools. 

Now, when night falls, when a bottle of cognac glows wearily on the table, I hear how the balcony door creaks, how the curtain becomes heavy and still. He’s going to shout for me in a moment. In the split second before I scratch the paint off the window-sill and drive it under my nails.  






Сергій Осока. Гіркий запах батька

Коли алкоголь уже майже допитий, а склянка на столі стоїть понура й нервова, як вивих у темряві, перед очима, як і завжди холодним вечором, проступає вікно з важкими коричневими завісами. З темноти проступають балконні двері, вони напіврозчинені, і крізь них у кімнату залітає цементний пил і запахи двору – погнутої дитячої гойдалки і нерухомого зимового піску. У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність будь-коли, хоча б на короткий час, вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті. Я тримаю руки по швах і слухаю його голос, який давно вже не сягає голови, натомість осідаючи під шкірою. Від нього вже не тіпається серце й не опускаються додолу очі, а тільки іноді нервово посмикуються руки, важчають ноги – так, ніби набиті мокрою тирсою. Усі двері за моєю спиною зачинені, і лише ріденькі наполохані придихи з коридору говорять мені, що за межами цієї кімнати існує життя. Але двері відчинити не так просто. Перш, ніж відчинити двері, я маю почути всі його слова, прийняти під свою шкіру всі голки, всю блювотину, всі міазми, якими він, наче вмілий кондитер, начиняє щовечора ламкий еклер мого тіла. Зрідка, щоб він не помітив, я можу лише переминатися з ноги на ногу, ворушити пальцями у шкарпетках і силкуватися не позіхнути. Коли надвірні голоси замовкнуть, коли замовкне телевізор, коли він сам утомиться від свого голосу, він нарешті мене відпустить, і я зможу зачинитися в себе в кімнаті, щоб уявним ножем ще пів ночі здирати з шкіри все, що він на неї наліпив. 

Моя ненависть до нього довго була таємною, але вона була з самого початку, з того дня, коли я вперше побачив його сіре в ялинку драпове пальто, його чорний светр, його начищені до неприродного блиску черевики. Його очі, обрамлені чорними кільцями колишніх пиятик, ні з ким не церемонились – зразу пробивали наскрізь. Його пальці, звиклі хапати і душити все, що пручається – будь то рибина, робота, жіночі груди – завжди залишали сині сліди. Його численні блокноти, підшивки з журналів, вирізки з газет, фотоальбоми і листівки з літаками й танками, акуратно складені в стосики по шухлядах – ребро до ребра – чаїли в собі небезпеку. Його шкіряні лискучі ремені, повішені у дверцятах шафи, зміїлися і обіцяли близьке знайомство. Ніщо більше не било так спокійно і байдуже, як вони, міцно намотані на його червонувату руку. Від того у мені спочатку вищали якісь гальма, чулися якісь падіння на щось холодне і тверде, але з часом байдужість і тлін його чорних реміняк опанували мною. Я чув на спині роздвоєний шкіряний язик, який опікав, але всередині більше не ворушилася, не тремтіла жодна жилка, хіба що якісь мимовільні нервові спалахи час од часу смикали мною, як рибиною на гачку. 

Часто мене навідував один і той самий страх. Я уявляв собі, як уночі біля наших дверей затупочуть чиїсь ноги, як наш англійський замок пручатиметься і дзижчатиме під тиском волохатих рук і врешті здасться. Як у кімнату, де спимо ми всі, вваляться троє або четверо дужих злодіїв. І поки мої скроні вкриватимуться липким і холодним, аж до слимаків, потом, поки мої руки до білих судом стискатимуть ковдру, поки дорогу моєму крику в горлі перегородить якась нездоланна гребля, злодії методично вбиватимуть матір, сестру і його. Ну, може, сестра кудись вислизне. Але я – навряд чи. Я сплю в кутку, біля балконних дверей. Я чутиму їхній злорадний сміх, утробне гарикання і чекатиму своєї черги. Вони не поспішатимуть. Вони гидливо переступатимуть перламутрові червоні струмки, накидатимуть на обличчя ковдри, щоб не так голосно хрипіло. Урешті один з них неквапом підійде й до мене, ухопить за волосся, притисне до подушки і полосне ножем по напнутому горлу. Я смикатимусь так само, як і вони, крізь яскраві зблиски виловлюватиму шматки стелі, антресолей і люстри, я хрипітиму і силкуватимусь дихати, вже з ніг до голови залитий гарячою липкою кров'ю. Але поки я стихну, поки порину в сон, я встигну побачити, що його потворні ноги з острівцями волосся на пальцях, з нерівно остриженими нігтями, вже перестали смикатися, затихли. І то буде найкраще, що я хотів би побачити перед своєю смертю. 

Вони жили з матір'ю добре. Їй подобалось, як він уранці встає і човгає на своїх кривих кавалерійських ногах у кухню, щоб зварити їй каву. Їй, мабуть, подобалось те, як він свердлить її очима, як міцно хапає в темному коридорі, навалюючись усім тілом. Їй подобалось, що рушник у ванні пахне його лосьйоном для гоління. Вона любила його стоптані капці і зношену білизну. Вона любила вірші, переписані ним звідкись, і його світлини, де він офіцер. Вона клала його штани на прасувальну дошку так легковажно і мрійно, як наречена свою фату. Я ж уникав торкатися його речей. Якщо мені доводилося мити після нього тарілку, я спершу пускав на неї струмінь води. Я не читав після нього газет. Мене дратували фільми, якими він захоплювався. А справи, до яких він мене залучав, викликали в мене лють, яку, проте, я дуже швидко навчився гамувати.

Найгіршим було робити зарядку. Він будив мене о шостій ранку, я вмивався, виходив у коридор і довго присідав, нахилявся і підстрибував. Він стояв поруч у смугастому халаті, незадоволено кривився і віддавав команди. Він присікувався до кожного неточного руху, зневажливо кривлячи губи. Слова вилітали з його рота, як порожні консервні банки – прямо мені в обличчя. Він стояв наді мною і нестерпно пахнув своїм лосьйоном, він погрожував, що завтра ми підемо з ним на ранкову пробіжку аж до річки і будемо вдвох купатися, а я геть не уявляв, як увійду в воду з ним поруч. Він обіцяв, що кожного місяця влаштовуватиме мені іспит з фізкультури, і якщо я його не складу, мене чекатиме "учоба". І за якусь мить до того, як моя шкіра вже мала розірватися від люті, як мої гострі тремтячі кістки мали прохромити його наскрізь, він зневажливо спльовував і кидав: "Свабодєн". Я піднімав себе з підлоги і сунув у ванну – змивати з себе його зарядку. Але вона не так швидко змивалась, і ще добрих пів дня я ходив, наповнений ним ущерть, булькаючи від люті. 

Якщо мені вдавалося втекти до баби або заночувати в приятеля, я був щасливий. Але це вдавалося нечасто. Це вдавалося вкрай рідко і випадково. Він не давав мені так просто сприснути. Коли я повертався зі школи, вже й так наповнений лихими передчуттями, він різким окриком гукав мене в кімнату і повідомляв, що зараз я можу перевдягнутися і поїсти, але ввечері на мене чекає розмова. Йому було нецікаво проводити ту розмову просто зараз. Йому хотілося, щоб я її почекав, щоб насолодився передчуттями, щоби вдосталь поуявляв, як відчиняються рипучі двері шафи, як намотується на руку ремінь. Це був його невинний чоловічий спорт у домі, де може бути лише один хазяїн. 

У такі часи найбільше мені хотілося зникнути. А якщо не зовсім зникнути, то, принаймні, займати поменше місця у світі. Я залазив на канапу і обхоплював коліна руками. Мені здавалося, що я справді зменшуюсь. І від цього приходило деяке полегшення. Але ненадовго. Надвечір тим самим різким окриком він кликав мене до вітальні і читав кількагодинну нотацію за якісь вигадані погані оцінки, за те, що я не знаю, чим хочу займатися в житті, чи за те, що я надто голосно роззувався в коридорі. Втікати було нікуди, а тому просто хотілося зсунутися на підлогу й заснути.

Але, мабуть, йому б так і не вдалося мене до кінця зламати, аби не собака. Собаку звали Тяпа. Вони завели її, а потім вона їм набридла. Вони випускали її надвір саму, аж поки та не підхопила лишай. Лишаю в домі бути не могло. А тому, щойно я повернувся зі школи, мені було наказано завести її на Базилевську гору, зачепити повідком за дерево, і так лишити. Я не те щоб не міг не послухатися. Я не припускав навіть віддаленої думки, що можу не послухатись.

Повідок був червоний. Він пам'ятається мені дуже добре, в деталях – довжина, текстура тканини, форма пряжки. Собака була жалюгідна і занедбана, але весела. Вона бігла по весняних калюжах, метляючи хвостом. Їй було нізвідки знати, яку місію на мене покладено. Місія була заважка. Вона навалилася на мене всім тілом – і я не витримав. Я зайшов у найближчий генделик і зажадав пляшку пива. Буцім для батька. Мені продали. Я тягнув собаку через вулиці з поодинокими приватними будинками, через болітце, через ярок, п'ючи нахильці з пляшки, заливаючи собі куртку і закашлюючись. Я був голодний, бо не обідав, а тому швидко сп'янів. Я, скільки міг, гнав од себе думки, силкувався не заридати. Але щойно ми стали на місток через річечку, за якою вже була гора, я впав на дошки і нахилив голову у воду. Добре пам'ятається, як торкалася губ зелена ряска і темне зело, як пливла посередині знівечена пластянка, як вода пахла гнилістю і мулом. Як прив'язував – не пам'ятаю. Зате пам'ятаю, як тікав од голосного собачого крику, і як світ нависав наді мною, давив, аж поки розколов мене надвоє. Як вернувся додому – не пам'ятаю. За якусь годину прибігла собака. Її вимили, вичесали і намастили маззю. Так, ніби нічого й не сталось. 

З тих пір я став зовсім тихий і приречений. Він ще деякий час кликав мене на розмови і шмагав, перед тим пропонуючи самому вибрати інструмент кари. Я байдуже тицяв на один з ременів. Але ремені вже були якісь зів'ялі. І біль був зів'ялий. Він уже зовсім нікуди в мені не долинав. Я стояв, зігнувшись, і відчував запах лосьйону – то був запах верби, свіжовиструганої дошки з якоюсь чи не коньячною нотою. Азійський запах. Зелений. Тепер я чую його, коли хочу.

Врешті я позбувся свого батька, точніше вітчима. Коли він запив і розбив матері в обличчя лампочку. Я вхопив той самий червоний повідок і навідмаш ударив його. Я знав, що він вдарить у відповідь, і на це й розраховував. Він ударив спершу перегаром з рота, а потім кулаком в обличчя. На щоці зачервонів синяк і подряпина од персня. Я злісно зареготав, грюкнув дверима і побіг у село, по діда.

Через два дні його речі стояли за дверима, вже спаковані. А він сам, сумирний і пом'ятий, востаннє сидів на капапі в моїй кімнаті. Він простягав до мене свої червоні руки, плакав і просив пробачення. На його плечі лежав важкий сніп сонячного світла. Під його ногами валялися якісь молотки, пласкогубці, стамески. Я не міг його пробачити і не хотів пробачати. У мене не було чим. Тому я вислизнув з його п'яних пітних обіймів і пішов з кімнати – обережно, як по купинах, щоб не наступити на жоден інструмент. 

Тепер, коли настає вечір, коли на столі змучено світиться пляшка коньяку, я чую, як риплять балконні двері, як штора стає важкою і незрушною. Зараз він мене покличе. За мить до цього я сколупую фарбу з підвіконня і заганяю собі під ніготь.








​SERHIY OSOKA is a contemporary Ukrainian poet, short story writer, journalist, and translator. The short story "The Bitter Smell of a Father" is part of his collection of stories and essays Night Swimming in August published by the Old Lion Publishing House in 2016.  

HANNA LELIV is a freelance literary translator originally from Ukraine, currently on a Fulbright Scholarship at the University of Iowa's MFA Literary Translation Program. Among the authors she translated are Ernest Hemingway, Elizabeth Gilbert, and Lucy and Stephen Hawking. Her love for spreading Ukrainian literature and culture abroad has now spurred her to translate works by contemporary Ukrainian writers into English.




THE ADIRONDACK REVIEW
COPYRIGHT © 2018
ISSN: 1533 2063
SUMMER 2018